taiba | любов навчила мене (чорновик)

любов навчила мене сумувати
і я потребую через віки
жінки – що би змусила мене сумувати
жінки – щоби плакати на руках її птахом
жінки – що би зібрала мої частинки
як уламки розбитого кришталю

любов навчила, моя Пані, найгірших звичок
навчила виходити з дому
тисячі разів уночі
і пробувати лікуватися запахами
і стукати у двері знайомствами
навчила мене... виходити з дому
щоби мити вулиці й дороги
і гнатися за твоїм лицем
серед дощу
серед автомобільних фар
і гнатися за твоєю сукнею
серед суконь перехожих
і гнатися за твоєю подобою
аж поки... поки...

у папірцях оголошень
любов навчила мене блукати... годинами
шукаючи циганського волосся
що йому би позаздрили усі циганчата й циганки
шукаючи обличчя... голосу...
що є всі обличчя і голоси

ввела мене любов, моя Пані,
у міста суму...
до Вас я не блукав
по містах суму...
не знав ніколи
що сльози – то і є людина
що людина без суму
лише згадка про людину...

навчила мене любов...
поводитись як хлопчик
малювати ваше обличчя крейдою та стінах...
та на лісках рибалок
на дзвонах, дзвіночках, хрестах
навчила мене любов... любити
змінювати мапу часів...
навчила, що поки я люблю
земля не сходить з орбіти
навчила мене любов речей...
що ніколи не входили до моїх планів

я читав дитячі казки
бував у палацах райських янголів
снив що одружуся
із дочкою султана...

скарбниця її очей
ясніша од вод заток
її вуста
свіжіші за квіти персика

і снив, що приручаю її, мов коня...
і снив, що дарую їй намиста з перлів та коралів
навчила мене любов, моя Пані
що таке...
навчила мене, як проходить час...
і не з’являється дочка султана...

навчила мене любов...
як любити тебе в усіх речах
у струнких деревах, у зсохлому листі
у дощовому повітрі... у світлі...
у найменшому горнятку, що з нього п’ємо
увечері чорну каву гірку...
навчила мене любов ховатися
у готелях, що в них немає назв
у церквах, що в них немає назв
у стоянках, що в них немає назв
навчила мене любов, як ніч
помножує сум чужинців...

навчила, як бачити Бейрут
жінкою, заводненою спокусою...
жінкою, котра вдягає щовечора
найліпше, що має з одягу
і збризкує парфумами свої груди
для матросів та перехожих...

навчила мене любов плакати без сліз
навчила, як спить сум -
як слуга з відрізаними ногами...
на дорогах Аль-Рашуа та Аль-Хамра
навчила мене любов сумувати...
і я потребую через віки
- жінки, що збере мої частинки
як уламки розбитого кришталю

Нізар Каббані
(с) переклад Катріни Хаддад
взято з http://trina-ka.livejournal.com/142579.html