![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
taibaНе можу сказати напевне, праві ті феміністки чи ні, але з мого досвіду знаю, що для виховання сина дуже важливо мати батька. Не як факт, а як частину життя, як приклад для розбудови Себе. Звичайно багато чого залежить також від вдачі мами, та й від самої дитини, але то все'дно буде "без меня тебе любимый мой лететь с одним крылом".
20 років тому. В цей день зранку, коли я ще спав (хоча здається я все ж таки прокинувся раніше, бо Відчув), в квартирі почалась якась метушня, ходіння, якісь люди. Потім нас з братом "збудили", та сказали "ваш татко помер"... В той час я нічого не відчув. Наче все так і мало бути, наче це щось буденне. Пізніше, коли його вже вбрали та виклали в труні серед кімнати, нас підізвали "прощатися". Ясно пам"ятаю те відчуття, ба навіть ЗНАННЯ, що це все фарс. ОТЕ, що лежить в труні - то не татко, а якийсь "муляж". І одночасно відчуття того, як він десь летить вгору. Вільний. Від такого дисонансу хотілося сміятися, але то була не істерика.
Кажуть, що люди в його стані можуть ще жити багацько років. Але, нажаль, в нього не було надійної підтримки. Пам"ятаю, як одного разу, коли від дрімав, я бавився з кішкою. В такі години не можна було його турбувати, але кішка втекла в його кімнату та я пішов її діставати. Хоча я все робив якнайтихше, але таки розбудив його. Він штурхнув мене ногою, та сказав якусь вже забуту фразу, від якої в мене викарбувалось у спогадах лише сильна біль та образа "ви щасливі - бо будете ще жити, а я помру". Він здався.
Доречі про кішку. Вона мала королевський вигляд - наче біла кішка в сірій "тигровій" мантії. Прийшла до нас сама і вже не кошеням, а дорослою. Мама розповідала, що коли ми приїхали з похоронів, то вона бачила, як кішка лежала, обхопивши лапами ніжку стола, на якому стояла труна, та "жалілася". Здається десь через рік вона сама від нас пішла.
Вже значно пізніше, через кілька років на мене накотило. Я згадав те відчуття великих та міцних таткових рук. Я ясно відчув незворотність.
Мама так і не знайшла йому заміну, отже виріс я безбатченком. Частково "побутове навчання" лягло на брата, але більшість з того що я можу та знаю я здобув сам. Отакий вимушений self-made-man.
Резюме до цього всього: Люди! Пам"ятайте, що смерть завжди поруч. Залишайте себе. Залишайте всюди. Робіть одне одному дарунки. Безперестанно. Кожного дня. Навіть просто незнайомим перехожим. Аби, коли вас вже не буде, хтось би пригадав "оту чудернацьку людинку, що мені колись допомогла у скруті"
20 років тому. В цей день зранку, коли я ще спав (хоча здається я все ж таки прокинувся раніше, бо Відчув), в квартирі почалась якась метушня, ходіння, якісь люди. Потім нас з братом "збудили", та сказали "ваш татко помер"... В той час я нічого не відчув. Наче все так і мало бути, наче це щось буденне. Пізніше, коли його вже вбрали та виклали в труні серед кімнати, нас підізвали "прощатися". Ясно пам"ятаю те відчуття, ба навіть ЗНАННЯ, що це все фарс. ОТЕ, що лежить в труні - то не татко, а якийсь "муляж". І одночасно відчуття того, як він десь летить вгору. Вільний. Від такого дисонансу хотілося сміятися, але то була не істерика.
Кажуть, що люди в його стані можуть ще жити багацько років. Але, нажаль, в нього не було надійної підтримки. Пам"ятаю, як одного разу, коли від дрімав, я бавився з кішкою. В такі години не можна було його турбувати, але кішка втекла в його кімнату та я пішов її діставати. Хоча я все робив якнайтихше, але таки розбудив його. Він штурхнув мене ногою, та сказав якусь вже забуту фразу, від якої в мене викарбувалось у спогадах лише сильна біль та образа "ви щасливі - бо будете ще жити, а я помру". Він здався.
Доречі про кішку. Вона мала королевський вигляд - наче біла кішка в сірій "тигровій" мантії. Прийшла до нас сама і вже не кошеням, а дорослою. Мама розповідала, що коли ми приїхали з похоронів, то вона бачила, як кішка лежала, обхопивши лапами ніжку стола, на якому стояла труна, та "жалілася". Здається десь через рік вона сама від нас пішла.
Вже значно пізніше, через кілька років на мене накотило. Я згадав те відчуття великих та міцних таткових рук. Я ясно відчув незворотність.
Мама так і не знайшла йому заміну, отже виріс я безбатченком. Частково "побутове навчання" лягло на брата, але більшість з того що я можу та знаю я здобув сам. Отакий вимушений self-made-man.
Резюме до цього всього: Люди! Пам"ятайте, що смерть завжди поруч. Залишайте себе. Залишайте всюди. Робіть одне одному дарунки. Безперестанно. Кожного дня. Навіть просто незнайомим перехожим. Аби, коли вас вже не буде, хтось би пригадав "оту чудернацьку людинку, що мені колись допомогла у скруті"
