![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
taiba1627 р. — патріарх Філарет видає постанову, «чтобьі впредь никто никаких книг литовския печати не покупали» (так називали книги з українських та білоруських друкарень).
За свідченням архідиякона П. Алєппського, ще 1652 р. в Україні майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, а й жінки, і дочки, уміли читати. Перепис 1897 р. показав, що найбільш неписьменний народ у Росії —- українці.
Що ж сталося з нацією за ці 200 з лишком років? Відлік глобальної і страшної руйнації починається з горезвісної козацької ради, що відбулася 1654 р. в м. Переяславі .
1667 р. — цар Олексій рішуче забороняє друкувати книжки на території братньої України: «...все те, в которьіх местностях книги печатани и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнени и книги собрав сожженьї били и впредь чтобьі крепкий заказ бьіл бесчестньїх воровских книг никому... нигде не печатати под страхом смертной казни». Неприйнятною для Московської держави були не тільки зміст, а навіть мова українсь¬ких видань.
1672 р. — видається новий указ: «Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтобьі те .люди польския и латинския печати книги никто у себя в домах и втай, и явно не держали, а приносили бьі и отдавали воеводе».
1686 р. — ліквідація автономії української церкви та встанов¬лення Московським патріархатом пильного контролю над церк¬вою, освітою й культурою.
1689 р. — заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.
1690 р. — патріарх московський Йоаким проголошує «анафе¬му» на «киевские новьіе книги» (П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я. Барановича, А. Радивиловського, І. Слави-нецького та інших), писані українською мовою. На виконання цього указу спалено перший том книги видатного діяча православ’я Д. Ростовського «Четьї Мінеї», а наступні видання виправлено «по великороссийской грамматике».
1693 р. — заборона Московського патріарха привозити до Мос¬кви українські книжки.
2 листопада 1708 р. з винятковою жорстокістю замордувавши всіх мешканців Батурина (6—15 тис), Петро І удався до маро¬дерства на вищому рівні — душі та духу. Себто за мову.
1709 р. — указ Петра І про запровадження цензури під час друкування українських книжок у Москві.
5 жовтня 1720 р. — указ «О именовании Киевопечерского и Черниговского монастьірей, во всех книгах, Етавропигиею Всеро-сийских Патриархов, и о непечатании новьгх книг без позволения Духовной Коллегии», у якому йшлося: «Понеже Его Императорс-кому Величеству известно учинилось, что в Киевской и Черниговс-кой типографиях книги печатают несогласно с великороссшскими печатьми, но сомногою противностию к Восточной церкви...», отже, все надруковане треба привести до відповідності з російськими «печатьми», «дабьі ...особливого наречия.в оньїх не било». Цим ука¬зом закріплювалася цілковита залежність української церкви від московського патріархату, заборонялося видання будь-яких книг, крім церковних, уживання у друку української мови й українсь¬кого правопису, тим самим припинявся їх поступальний еволю¬ційний розвиток на сторіччя.
У січні 1721 р. царський уряд видав регламент, згідно з яким зобов’язувалося всі твори «...презентовать в Коллегиум. А Колле-гиуму рассмотреть должно, нет ли какого в письме оном прегреше-ния». За «прегрешения» накладалися суворі стягнення. Великі штрафи сплатили київська лаврська та чернігівська друкарні, останню було невдовзі знищено.
1724 року московський Священний синод стягнув з українсь¬кого архімандрита Печерської лаври в Києві 1000 крб штрафу за те, що він надрукував у лаврській друкарні книгу «Тріодь» — «не зовсім із великоросійською мовою згідну».
Відповідно до указів Петра 1 1708, 1709, 1720, 1721 та 1726 років було замінено кирилицю на гражданку, яка абсолютно не відпові¬дала фонетико-морфологічній природі нашої мови, що перервало нормативний розвиток українського правопису на два сторіччя, закувавши мову в чужий однострій і силоміць поєднавши її з грама¬тичними законами російської мови. Під час друкування українських книжок у Москві запроваджувалася цензура (до цього українці уяв¬лення не мали, що таке цензура). З’явились урядові московські підручники, насильницьки впроваджувані до українських шкіл,
із «произношением российских букв и исправном их же употребле-нием». Вимагалося, щоб у церковній літературі «никакои розни и особаго наречия не бьшо. А других никаких книг, ни прежних, ни новьіх изданий... не печатать». Це була найбрутальніша цензура, яку знав коли світ, наказ про знищення української літературної мови й української культури, і то від деспота, що пишався запро¬вадженням європейської культури в імперії. І далі, аж до кінця ХУІП ст., жодної книжки українською мовою не було надруковано.
Змінювалися царі, цариці, та не змінювалася політика мож¬новладців щодо України, вони продукували все нові заборонні укази, постанови, циркуляри, акти.
1729 року вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й роз¬порядження.
Анна Іванівна 1731 р. вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском язьіке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Ша-ховському 1734 р. наказувала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».
1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. — Петербурзький синод, ніби для поновлення пам’яті, забороняв друкувати українські книж¬ки. Левова частка різних заборон припадає на час правління німкені Катерини II (1762—1796), один із політичних і визна¬чальних принципів якої полягав у цілеспрямованому «обрусении народов», щоб вони «перестали глядеть как волки из лесу». Саме за часів її царювання виникла ідея «национального единства» українського та російського народів.
1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати україн¬ською мовою в Києво-Могилянській академії.
1764 р. — інструкція цариці князеві О. Вяземському про по¬силення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада — указом зліквідовано в Україні геть¬манське правління.
1766 р. — суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробу¬вані й затверджені синодом.
1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті бук¬варі, що вже були розповсюджені й використовувалися.
З серпня 1775 р. царський маніфест «Об уничтожении Запо-рожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та
закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.
1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непре-менном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и уча-щимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойствен-ньім российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України.
1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Саму’шу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні.
1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.
1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лавр¬ську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськи¬ми виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова зна¬читься як російська, спотворена польською.
1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії.
1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпо¬рядковані Москві).
1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету.
8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття коміте¬ту внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контро¬лем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з українсь¬кої абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але
тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою.
1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши пи¬сати і малювати». Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.
1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині.
12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було за¬крито безплатні та недільні школи — останній осередок українсь¬кої початкової освіти для дорослих.
Нищівного удару українській мові завдав 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові, зокре¬ма, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского язьїка не бьіло, нет и бьіть не можеш, и наречие их, употребляемое простона-родием, єсть тот же русский язьік, /полько испорченньїй влиянием на него Польши». А ще за 15 років до Валуєвського циркуляру німець¬кий поет Боденштедт зазначав: «Малоруська мова — найгармонійні-ша серед усіх слов ’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою; як виняток, дозво¬лялося видавати тільки твори художньої літератури після поперед¬ньої ретельної цензури.
1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розро¬бив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвьічайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Й отри¬мав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мисль весьма хоро¬шая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова про¬грама ретельно й запопадливо виконується в незалежній державі.
1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновни¬кам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицем русского происхож-дения, исключая, однако, местних уроженцев», за успіхи у зросій¬щенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року.
У німецькому м. Емс, де Олександр II перебував на лікуванні, з’явилося нове ярмо: «Государь император в 18/30 день мая 1876 г. Вьісочайше повелеть соизволил:
1) не допускать ввоза в предельї Империи без особого на то разре-шения Главного Управлення по делам печати каких би то ни било книг и брошюр, издаваемьіх за границей на маїюроссийском наречии;
2) печатание и издание в Империи оригинальних произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобьі при печатании исторических памятни¬ков безусловно удерживаїюсь правописание подлинішков; в произведе-ниях же изящной словесности не бьшо допускаємо никаких отступле-ний от общепринятого русского правописания и чтобьі разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главном Управлений по делам печати;
3) воспретить также различньїе сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на та-ком же текстов к музикальним нотам».
Цим указом було завдано удару й по українському правопи¬сові, який ще тільки вироблявся й усталювався, а також по укра¬їнському театру та драматургії.
1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрен-тельном театральних вистав українською мовою на підпорядко¬ваних йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля).
1888 р. — указ Олександра III про заборону вживання україн¬ської мови в офіційних установах і хрещення дітей українськи¬ми іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.)
1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей.
1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві.
1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без ви¬нятку присутні на знак протесту залишили міську думу).
1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, кон¬фісковано видану в роки революції (1905— 1907) українську літера¬туру, розпочалися репресії проти діячів української культури.
1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей визвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврєйских, независимо от преследуемьіх йми целей».
«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світо¬вої війни:
а) заборона царатом святкування 100-річчя від дня народжен¬
ня Т. Шевченка;
б) указ Миколи II про скасування української преси;
в) заборона в окупованих російською армією Галичині й Бу¬
ковині вживання української мови, друкування книг і часописів
українською;
г) розгром товариства «Просвіта»;
д) зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шев¬
ченка;
є) депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.
1929—1930 рр. — арешт і суд«45 діячів української науки, літе¬ратури, культури, УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід.
1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.
1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворен¬ня єдиної Спілки письменників СРСР.
1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.
1932—1933 рр. — спланований більшовиками штучний голо¬домор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Ма¬сове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані.
1934—1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’я¬ток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.
1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були
К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка,
Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час
обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов прошив работников советской власти. Имущество всех конфисковать».
1936—1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина».
1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українсь¬ких діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовиць¬кого жовтневого перевороту.
1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.
1939—1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР.
1944—1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору За¬хідної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей).
1946 р. — ліквідація греко-кат’олицької церкви й підпорядку¬
вання її Російській православній церкві. Постанова пленуму
ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії
української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Пе¬
рець».
1946— 1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».
1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед куль¬
турницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазно¬
му націоналізмові».
1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналі¬стичних ухилів в українській літературі та мистецтві».
1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’яз¬ку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спря¬мований на посилення зросійщення’ України (зокрема, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).
1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік.
1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.
1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).
1967—1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціа¬торів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.
1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чор-новіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осад¬чий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).
1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).
1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконален¬ня вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».
1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О. Берд¬ник, Ю. Бадзьо, Ю. Литвин, М. Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських за¬ходів щодо неросійських народів СРСР.
1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення ро¬сійської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчите¬лям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удос¬коналенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.
1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР.
1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.
*** Так що народе, ти й надалі за російську мову? Ось чому я не хочу нею розмовляти(На форумі "російськ5а шизофренія" було. Матеріал цей взято з книги М. Зубкова "Українська мова".
http://www.ukrcenter.com/forum/message.asp?message_id=71987&forum_name=%D0%A0%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B0&page=1#bottom
http://sheva.com.ua/ukr.doc
http://litopys.narod.ru/pivtorak/pivt.htm
http://uncp.soskin.info/print.php?pokaz=2191
http://ukrainaforever.narod.ru/xronolog.html
http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4472
http://www.volyn.rivne.com/2007/2/814-6.htm
http://www.slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=4003
За свідченням архідиякона П. Алєппського, ще 1652 р. в Україні майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, а й жінки, і дочки, уміли читати. Перепис 1897 р. показав, що найбільш неписьменний народ у Росії —- українці.
Що ж сталося з нацією за ці 200 з лишком років? Відлік глобальної і страшної руйнації починається з горезвісної козацької ради, що відбулася 1654 р. в м. Переяславі .
1667 р. — цар Олексій рішуче забороняє друкувати книжки на території братньої України: «...все те, в которьіх местностях книги печатани и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнени и книги собрав сожженьї били и впредь чтобьі крепкий заказ бьіл бесчестньїх воровских книг никому... нигде не печатати под страхом смертной казни». Неприйнятною для Московської держави були не тільки зміст, а навіть мова українсь¬ких видань.
1672 р. — видається новий указ: «Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтобьі те .люди польския и латинския печати книги никто у себя в домах и втай, и явно не держали, а приносили бьі и отдавали воеводе».
1686 р. — ліквідація автономії української церкви та встанов¬лення Московським патріархатом пильного контролю над церк¬вою, освітою й культурою.
1689 р. — заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.
1690 р. — патріарх московський Йоаким проголошує «анафе¬му» на «киевские новьіе книги» (П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я. Барановича, А. Радивиловського, І. Слави-нецького та інших), писані українською мовою. На виконання цього указу спалено перший том книги видатного діяча православ’я Д. Ростовського «Четьї Мінеї», а наступні видання виправлено «по великороссийской грамматике».
1693 р. — заборона Московського патріарха привозити до Мос¬кви українські книжки.
2 листопада 1708 р. з винятковою жорстокістю замордувавши всіх мешканців Батурина (6—15 тис), Петро І удався до маро¬дерства на вищому рівні — душі та духу. Себто за мову.
1709 р. — указ Петра І про запровадження цензури під час друкування українських книжок у Москві.
5 жовтня 1720 р. — указ «О именовании Киевопечерского и Черниговского монастьірей, во всех книгах, Етавропигиею Всеро-сийских Патриархов, и о непечатании новьгх книг без позволения Духовной Коллегии», у якому йшлося: «Понеже Его Императорс-кому Величеству известно учинилось, что в Киевской и Черниговс-кой типографиях книги печатают несогласно с великороссшскими печатьми, но сомногою противностию к Восточной церкви...», отже, все надруковане треба привести до відповідності з російськими «печатьми», «дабьі ...особливого наречия.в оньїх не било». Цим ука¬зом закріплювалася цілковита залежність української церкви від московського патріархату, заборонялося видання будь-яких книг, крім церковних, уживання у друку української мови й українсь¬кого правопису, тим самим припинявся їх поступальний еволю¬ційний розвиток на сторіччя.
У січні 1721 р. царський уряд видав регламент, згідно з яким зобов’язувалося всі твори «...презентовать в Коллегиум. А Колле-гиуму рассмотреть должно, нет ли какого в письме оном прегреше-ния». За «прегрешения» накладалися суворі стягнення. Великі штрафи сплатили київська лаврська та чернігівська друкарні, останню було невдовзі знищено.
1724 року московський Священний синод стягнув з українсь¬кого архімандрита Печерської лаври в Києві 1000 крб штрафу за те, що він надрукував у лаврській друкарні книгу «Тріодь» — «не зовсім із великоросійською мовою згідну».
Відповідно до указів Петра 1 1708, 1709, 1720, 1721 та 1726 років було замінено кирилицю на гражданку, яка абсолютно не відпові¬дала фонетико-морфологічній природі нашої мови, що перервало нормативний розвиток українського правопису на два сторіччя, закувавши мову в чужий однострій і силоміць поєднавши її з грама¬тичними законами російської мови. Під час друкування українських книжок у Москві запроваджувалася цензура (до цього українці уяв¬лення не мали, що таке цензура). З’явились урядові московські підручники, насильницьки впроваджувані до українських шкіл,
із «произношением российских букв и исправном их же употребле-нием». Вимагалося, щоб у церковній літературі «никакои розни и особаго наречия не бьшо. А других никаких книг, ни прежних, ни новьіх изданий... не печатать». Це була найбрутальніша цензура, яку знав коли світ, наказ про знищення української літературної мови й української культури, і то від деспота, що пишався запро¬вадженням європейської культури в імперії. І далі, аж до кінця ХУІП ст., жодної книжки українською мовою не було надруковано.
Змінювалися царі, цариці, та не змінювалася політика мож¬новладців щодо України, вони продукували все нові заборонні укази, постанови, циркуляри, акти.
1729 року вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й роз¬порядження.
Анна Іванівна 1731 р. вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском язьіке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Ша-ховському 1734 р. наказувала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».
1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. — Петербурзький синод, ніби для поновлення пам’яті, забороняв друкувати українські книж¬ки. Левова частка різних заборон припадає на час правління німкені Катерини II (1762—1796), один із політичних і визна¬чальних принципів якої полягав у цілеспрямованому «обрусении народов», щоб вони «перестали глядеть как волки из лесу». Саме за часів її царювання виникла ідея «национального единства» українського та російського народів.
1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати україн¬ською мовою в Києво-Могилянській академії.
1764 р. — інструкція цариці князеві О. Вяземському про по¬силення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада — указом зліквідовано в Україні геть¬манське правління.
1766 р. — суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробу¬вані й затверджені синодом.
1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті бук¬варі, що вже були розповсюджені й використовувалися.
З серпня 1775 р. царський маніфест «Об уничтожении Запо-рожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та
закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.
1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непре-менном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и уча-щимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойствен-ньім российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України.
1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Саму’шу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні.
1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.
1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лавр¬ську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськи¬ми виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова зна¬читься як російська, спотворена польською.
1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії.
1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпо¬рядковані Москві).
1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету.
8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття коміте¬ту внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контро¬лем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з українсь¬кої абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але
тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою.
1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши пи¬сати і малювати». Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.
1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині.
12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було за¬крито безплатні та недільні школи — останній осередок українсь¬кої початкової освіти для дорослих.
Нищівного удару українській мові завдав 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові, зокре¬ма, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского язьїка не бьіло, нет и бьіть не можеш, и наречие их, употребляемое простона-родием, єсть тот же русский язьік, /полько испорченньїй влиянием на него Польши». А ще за 15 років до Валуєвського циркуляру німець¬кий поет Боденштедт зазначав: «Малоруська мова — найгармонійні-ша серед усіх слов ’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою; як виняток, дозво¬лялося видавати тільки твори художньої літератури після поперед¬ньої ретельної цензури.
1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розро¬бив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвьічайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Й отри¬мав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мисль весьма хоро¬шая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова про¬грама ретельно й запопадливо виконується в незалежній державі.
1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновни¬кам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицем русского происхож-дения, исключая, однако, местних уроженцев», за успіхи у зросій¬щенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року.
У німецькому м. Емс, де Олександр II перебував на лікуванні, з’явилося нове ярмо: «Государь император в 18/30 день мая 1876 г. Вьісочайше повелеть соизволил:
1) не допускать ввоза в предельї Империи без особого на то разре-шения Главного Управлення по делам печати каких би то ни било книг и брошюр, издаваемьіх за границей на маїюроссийском наречии;
2) печатание и издание в Империи оригинальних произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобьі при печатании исторических памятни¬ков безусловно удерживаїюсь правописание подлинішков; в произведе-ниях же изящной словесности не бьшо допускаємо никаких отступле-ний от общепринятого русского правописания и чтобьі разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главном Управлений по делам печати;
3) воспретить также различньїе сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на та-ком же текстов к музикальним нотам».
Цим указом було завдано удару й по українському правопи¬сові, який ще тільки вироблявся й усталювався, а також по укра¬їнському театру та драматургії.
1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрен-тельном театральних вистав українською мовою на підпорядко¬ваних йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля).
1888 р. — указ Олександра III про заборону вживання україн¬ської мови в офіційних установах і хрещення дітей українськи¬ми іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.)
1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей.
1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві.
1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без ви¬нятку присутні на знак протесту залишили міську думу).
1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, кон¬фісковано видану в роки революції (1905— 1907) українську літера¬туру, розпочалися репресії проти діячів української культури.
1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей визвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврєйских, независимо от преследуемьіх йми целей».
«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світо¬вої війни:
а) заборона царатом святкування 100-річчя від дня народжен¬
ня Т. Шевченка;
б) указ Миколи II про скасування української преси;
в) заборона в окупованих російською армією Галичині й Бу¬
ковині вживання української мови, друкування книг і часописів
українською;
г) розгром товариства «Просвіта»;
д) зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шев¬
ченка;
є) депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.
1929—1930 рр. — арешт і суд«45 діячів української науки, літе¬ратури, культури, УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід.
1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.
1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворен¬ня єдиної Спілки письменників СРСР.
1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.
1932—1933 рр. — спланований більшовиками штучний голо¬домор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Ма¬сове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані.
1934—1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’я¬ток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.
1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були
К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка,
Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час
обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов прошив работников советской власти. Имущество всех конфисковать».
1936—1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина».
1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українсь¬ких діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовиць¬кого жовтневого перевороту.
1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.
1939—1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР.
1944—1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору За¬хідної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей).
1946 р. — ліквідація греко-кат’олицької церкви й підпорядку¬
вання її Російській православній церкві. Постанова пленуму
ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії
української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Пе¬
рець».
1946— 1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».
1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед куль¬
турницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазно¬
му націоналізмові».
1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналі¬стичних ухилів в українській літературі та мистецтві».
1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’яз¬ку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спря¬мований на посилення зросійщення’ України (зокрема, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).
1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік.
1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.
1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).
1967—1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціа¬торів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.
1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чор-новіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осад¬чий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).
1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).
1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконален¬ня вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».
1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О. Берд¬ник, Ю. Бадзьо, Ю. Литвин, М. Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських за¬ходів щодо неросійських народів СРСР.
1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення ро¬сійської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчите¬лям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удос¬коналенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.
1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР.
1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.
*** Так що народе, ти й надалі за російську мову? Ось чому я не хочу нею розмовляти(На форумі "російськ5а шизофренія" було. Матеріал цей взято з книги М. Зубкова "Українська мова".
http://www.ukrcenter.com/forum/message.asp?message_id=71987&forum_name=%D0%A0%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B0&page=1#bottom
http://sheva.com.ua/ukr.doc
http://litopys.narod.ru/pivtorak/pivt.htm
http://uncp.soskin.info/print.php?pokaz=2191
http://ukrainaforever.narod.ru/xronolog.html
http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4472
http://www.volyn.rivne.com/2007/2/814-6.htm
http://www.slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=4003
