Український Шиндлер vs Міла Куніс

from

(розмова про Мілу Куніс)

Вона порскає на Чернівці? Нехай розпитає у батьків про колишнього мера "не зовсім села", як вона назвала наше місто, Траяна Поповича. Такого собі нерозпіареного чернівецького Шиндлера, який врятував 20 тисяч євреїв. Може батьки її би розказали, що вона коптить цю землю тільки завдяки тому, що народилась саме у столиці Буковини, а не у якомусь там анжелисі чи нюйоркови.

Де гроші?!

Диявол на порозі

Originally posted by zzzulfiya at Диявол на порозі

Як ви могли прочитати вже на фб, від фільму "Хмарний атлас" я не в восторгє, це швидше "дидактичний матеріал" для першого ступеня, а я, вибачте, як мінімум на другому. (Однак, чи давно я була на першому? І скільки в нас людей на першому, а скільки взагалі, на нульовому?)

В плані дидактичного або показового прикладу найпромовистішою є сцена в епізоді з дикунами після ядерної катасрофи, там де Захарій постійно піддається сумнівам на свій хлопський розум. Коли його побратим гинув, і кликав його на допомогу, Захарій сховався і хоч відчував йобаний стид, йобаний страх все-таки переважив.
Режисер саме для ілюстрації вводить персонаж диявола, який нашіптує Захарію "не висовуйся, сиди" або "відпусти мотузку", або "дурню, вона тебе обманює, через тебе свої справи робить, а хто вона тобі така? твій рід загибелі піддасть".

Зрештою, потім все село вирізали, а він врятувався тільки тому, що був відсутній, ну а може тому (тут вмикається мораль басні сєй), що пересилив себе і не відпустив мотузку, на якій повисла "мудрована", не послухав диявола вдруге, схаменувся від безглуздого вбивства "од страху", коли той нашіптував утретє.

Так ось, сцени, де диявол нашіптує Захарію - це мов би історія наша від дев'ятнадцятого століття, альфа і омега кріпацтва, яке донині маємо в собі і любо так все сумніву піддаємо, крім оцього нашіптування - сиди тихо, дурню. Поки не прийде "розкулачувальник", зайда, який забере те, заради чого "сидів тихо", поки не станеться голодомору - щоб все це кріпацьке, мужицький сумнів постійний, уникання бачити далі од одвірку, повернулось во стро крат, і врешті повільно й мучительно (а не мученицьки) здихати, коли ще й видіння переслідують - бо коли побратим кликав, ми ж присідаємо, бережемо життя, аби здохнути повільно і в муках.

Ця думка поволі ворушилась в мені, і я її неоковирно якось уже пробувала висловлювати, але нині це не іронія. Ми, українці, - просто найкраща ілюстрація для цього сюжету для Тома Тиквера. Адже наші предки так чи інакше "присіли". Ми не знаємо що конкретно, але в кожного з нашого батька-прабатька і матері-праматері є щось на сумлінні, про що вони ніколи не розкажуть, і ми продовжуємо ланцюг жевріння. 

 Сьогодні за вранішньою кавою я збагнула, що я, хто це пише, і ви, хто це читає - всі ми продукт виживання внаслідок "присідань Захарія". Інакше нас би просто не було! Сміливі і правдиві загинули, не лишивши роду, чим з буддистської точки зору вивели себе з колеса карми - смертей і народжень в Майї, успадкувавши Реальність замість оманливої завіси.
Сто тисяч виправдань в секунду власній жалюгідності, ціле життя, поки тіло не згниє або не буде ізжерте зсередини. Заради цього хтось когось десь.

А для чого, скажімо, прогнулись, зберегли життя селяни, які не підтримали прикладу Холодного Яру? Які "присіли" "заради дітей"? Щоб в 33 році людожерствувати, цих дітей пожирати і повільно здихати від голоду.
Якщо ми ставимо свічки 24 листопада по жертвах Голодомору, ми повинні усвідомити, що вижили для того, аби це повторювалось постійно, доки не здолаємо - кожен свій страх, своє заціплення, свого диявола, який нам постійно нашіптує зберігати своє жалюгідне і рутинне вижиття "заради дітей", на плечі яких лягяє той самий вибір, а всі разом - спільне. Поки ми тут, ми є діти, які повинні розібратись з батьківським сумлінням і страхами, які нам перейшли найперше. Як я писала раніше "утилізувати в собі совок". В нас є вибір - або перервати цикл смертей і народжувань, або скинути цей тягар на "улюблених" дітей. Ми живемо тому що наші предки прийняли сторону "долго і мучітєльно" замість "як серце велить", прийняли точку зору свого диявола.
Звісно, не ми одні, але питати треба в себе, насамперед. Ситуація погіршуєься постійним "наступом" на мінімум свободи до моменту, коли уже спротив не має сенсу. Бо що цей спротив - крапля в океані, якої ніхто не помітить. І як каже герой фільму, юрист-мандрівник, відмовившись від збагачувальної кампанії в Америці, - "океан - це сукупність крапель".

За це Тому Тикверу і братам Вачовськи щире спасибі.